Чи не головним політичним аргументом Кремля на «українській війні« стала «захист російської мови».
Про це пише Вадим Штепа із латвійського "Спектру".
Далі мовне питання дуже швидко переріс у цілу доктрину «Русского мира». Що це таке - не дуже ясно навіть самим творцям, але з певністю можна сказати, що саме російській мові в цій доктрині відводиться ключова роль. Не дарма ж депутат Ірина Ярова навіть у Росії вирішила захистити нашу мову від впливу іноземної конкуренції в школі, а заодно і зацементувати мовним невіглаством ще незміцнілі стіни «Російського світу».
Ця ідея виявилася настільки заразливою і просувається російськими властями так наполегливо, що налякала навіть білоруського президента, завжди який підкреслював свою лояльність Москві. Тепер «батька» взбрикнул і заявляє, що незалежна Білорусь ні до якого «Російського світу» не відноситься.
Тим не менш, на пострадянському просторі російську мову з очевидністю залишається засобом міжнаціональної та міжкультурної комунікації. І найчастіше саме на ньому створюються твори, абсолютно протилежні «мови імперської пропаганди» (пісня «ми Ніколи не будемо братами» української поетеси Анастасії Дмитрук і литовських музикантів, грузинсько-естонський фільм «Мандарини» тощо).
Незважаючи на те, що російським користуються в багатьох країнах, тільки Росія встановлює його мовні норми - як на урядовому, так і на академічному рівні. Інші великі світові мови такої монополії не знають. Наприклад, США, Канада і Австралія не чекають з Лондона нормативних директив щодо вживання англійської мови, а жителі Німеччини, Австрії і Швейцарії не ведуть безглуздих суперечок про те, чий німецький «правильніше».
До того ж тепер на тлі масованої пропагандистської кампанії, який розкручується деякими державними ЗМІ Росії, мову Пушкіна і Чехова починає асоціюватися з зовнішньополітичним курсом Кремля і як наслідок - політизуватися. У Латвії, наприклад, можна нерідко почути жалю, що переважна більшість населення країни володіє російською (не кажучи вже про те, що для значної частини жителів вона є рідною), оскільки, крім багатої культури, він є тепер ще й провідником кремлівського наративу.
Для того щоб якось протистояти цьому вже до 15 країн ЄС готові підтримати створення інформаційного російськомовного телеканалу, де новини будуть новинами, а не «п'ятихвилинками ненависті».
У соцмережах ця політизація мови («російська - значить повинен підтримувати російську політику») деколи приводить до кумедних претензіями на адресу українських опонентів, на кшталт «Чого це ви на нашій мові говорите? Балакайте своєю мовою!».
Хоча є зворотна і вельми вражаюча статистика - 60% українських військ АТО (тобто більше половини) вважають російську своєю рідною мовою. І на цій цифрі ламається вся кремлецентричная ідеологія «Русского мира». Бійці українських батальйонів, що говорять між собою по-російськи, зовсім не потребують «захисту російської мови», якою так стурбована Москва - навпаки, вони як раз і відбивають цю нав'язливу «захист». Взагалі, наполовину російськомовна Україна - це наочний приклад інший, неимперской «російськості».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Порошенко засмучений результатом переговорів у Мінську
У молодіжних мережевих полеміках російсько-українська війна позначилася не стільки як боротьба російської та української мов, скільки як зіткнення сленгу та іміджів. На «свідомітів» і «бандерівців» українці відповіли «ватниками» і «колорадами». Ще імперці придумали образливе, як їм здавалося, слівце «укроп» - але, напевно, не очікували того, що противнику сподобаються ці шеврони. Взагалі, самоіронія - це потужна зброя, причому зброю саме тієї сторони, яка відчуває себе перемагати і правою.
Треба зазначити, що історично українська мова використовувалась як інструмент розширення і зміцнення імперії. У радянський час мова тотально регламентували, підганяючи під «московський» стандарт і виганяючи всі корінні, локальні діалекти як «застарілі». Проте вони все ж збереглися чи не в кожній республіці колишнього СРСР, часто зблизившись з місцевими мовами, а також в регіонах РФ - від Карелії до Далекого Сходу. Безліч цих локальних «руських наріч» цілком можуть бути жваві в сучасних культурних проектах, влитися в популярні регіональні бренди.
Навіть якщо російській мові не вдається отримати статус державної в пострадянських країнах, як того вимагають прихильники «Русского мира», але академічним інститутам цих країн ніхто не може перешкодити вивчати і виробляти власні норми російської мови, засновані на місцевих його діалектах. Розвиток цього різноманіття згодом ліквідує не тільки московську академічну монополію на російську мову, але і знизить залежність його поширення і сприйняття від часто непередбачуваного зовнішньополітичного курсу самої Росії.
До речі, свій вірш у прозі про «великий и могучий русский язык» (ми всі вчили його в школі) Тургенєв написав, давно вже переїхавши в Європу. Дійсно, де ж ще російському патріотові мучитися «тяжкими роздумами про долі моєї батьківщини»?..
| Теги: Росія
